«В Канаді було так страшно, що перший час волосся жмутами випадало»: українка про життя за кордоном і мрію повернутись додому в Україну

45-річна Людмила Овчарук до 24 лютого 2022 року працювала головним бухгалтером приватного підприємства в Ірпені. Прилетівши до Канади за спеціальною міграційною програмою для українських громадан, що рятуються від війни, CUAET зі старенькою мамою, донькою, сестрою, племінником і трьома хатніми тваринами, вона боялася, що тут не виживе. «Та я знайшла друзів, житло, роботу за фахом і свого хлопця, який лагодить мою машину, пише усілякі дурниці на ніч і пишається, що я українка. Бубонить це всім, де ми буваємо», — каже Людмила.

«Я запитала себе: „Чи є у тебе план, Людо?“ А його не було»

Хоч тарологи, знайомі та всі навколо запевняли, що війни не буде, тривожна валізка була в Людмили напоготові.

— Раптом сестра повідомила, що компанія, в якій працює її старший син, терміново вивозить всіх своїх співробітників в Дубай, — пригадує Людмила. — Ми, про всяк випадок, вирішили їхати з Ірпеня до Трускавця: моя донька, якій саме запропонували путівку до санаторію в Трускавці, я, сестра і її молодший син. Наша мама виїжджати не захотіла. Сказала: «Ніколи хати не полишу, батько тут помер, значить, і я тут помру».

Я збирала речі на Трускавець в розрахунку на три тижні. Наприкінці обвела поглядом кімнату і раптом подумала: «Можливо, я бачу свою домівку востаннє!» І вклала до валізи мамине золото. 19-го лютого ми, сміючись і жартуючи, всілися в потяг «Київ-Трускавець». А 24-го почалася війна.

Вони з сестрою змогли витягти з окупованого Ірпеня маму, яка переховувалася у погребі разом з двома котами мейн-кунами, і рушили разом до Польщі. Там знайома сестри надала їм свій дачний будиночок у селі. Чекали повернення додому, та війна тривала.

Людмила буквально трусилася над своєю сім’єю. У 2014 році трагічно загинула її старша донька. Тоді вона мало не збожеволіла. Має страшний біль усередині досі. Тому, схопивши молодшу доню і маму, жінка відчайдушно шукала для них найбезпечніше місце на землі. Боялася, що війна прийде і в Європу. І вони вирушили в Канаду.

— Мама подивилася у Польщі на нашу метушню і, заливаючись сльозами, сказала оформляти візу і їй, — згадує Людмила. — До Канади добиралися так: літак «Варшава-Париж», «Париж-Монреаль». Я примудрилася забути наплічник і сумку на стрічці огляду, а там гроші, документи, візи, все! Якби мама не запитала вже біля гейту, де мої речі, в літак би не потрапили. Ще й при посадці в Монреалі літній жінці позаду нас стало погано, вона впала і піна з рота пішла…

В Монреалі дуже довго тривало оформлення: українці по прильоту мали отримати дозволи на роботу. Черга неймовірна, я думала, коти подохнуть в переносках. Вже на виході митник відправив нас на додатковий огляд, думала, в мене зараз дах знесе. Вистояли там чергу (в обидвох аеропортах в Парижі, і Монреалі я возила маму на візку, бо у неї погано з ногами плюс тиск 190 на 100)… Далі нас відправили на обов’язкову реєстрацію й аналіз на ковід, а це другий кінець аеропорту. Потім ми ще їхали 7 годин автомобілем до будинку, який нам надала місцева церква в Канаді.

Була як в тумані. Була мета — летіти. Подалі. Щоб російська рука не дістала. А коли долетіла й осягла, де ти й що ти — стало страшно. Страшно так, що перший час волосся жмутами випадало. Бо прилетіла в країну за тисячі кілометрів від дому, без знання мови, з хворою матір’ю, донькою-підлітком, собакою, котами… Я сіла на ґанку, закурила і задала собі чесно одне-єдине запитання: «І який план? Чи є у тебе план, Людо?» А його не було.

«Люди казали: «Зразу видно, що та українка звільнилася»

— Нас посадили на карантин по ковіду 10 днів, — продовжує Людмила. — Як тільки випустили, ми поїхали оформляти документи. Найлегшим було оформлення водійського посвідчення та отримання податкового номера. Водійське оформила за 10 хвилин — здала українське, заповнила анкету, мене сфотографували на канадське посвідчення, заплатила 90 доларів і все. Документ прийшов поштою.

— Якусь допомогу платили?

— Допомога по прильоту українцям за програмою CUAET разова — 3000 канадських доларів на дорослого і 1500 на дитину. Це гроші, завдяки яким я зразу змогла купити авто, бо прилетіла з 500 доларами у кишені. Тому, ще сидячи на карантині і далі цілий вересень 2022 року, я розсилала резюме — на кухаря, на доглядальницю, на бухгалтера, на працівника супермаркету, на бозна ще кого, каву приносити, підлоги мити. Я шукала посади, де не вимагається гарна англійська і де не вагони розвантажувати. Тому всі амбіції, власне его і якісь понти були викинуті у смітник, я просто повинна була знайти будь-яку роботу, бо життя тут недешеве, а зекономити мало де можна.

В якийсь момент на мене напала паніка, що я можу не знайти нічого, і я почала писати в усі кафе та ресторани, де пропонувала себе як помічника кухаря або кухонного працівника. Тому коли мене запросили на першу співбесіду до супермаркету «Волмарт», у відділ м’яса, риби та сиру, я з величезним натхненням поїхала.

Не знаю, що мені допомогло пройти ту співбесіду, я нічого не розуміла, гугл-транслейтор не працював чомусь, я бекала і мекала, але тим не менш мене через 3 дні запросили на тренінг. Щастя було! Я знайшла роботу, майже одразу, я так тішилася! Ми отримували товар, розкладали його по полицях спочатку у складі, потім контролювали, що закінчується на полицях у торговому залі…

Списання, уцінка, неліквід тощо. Як потім пішла звідти, люди казали: «Зразу видно, що та українка звільнилася…» Бо зразу бардак і порожньо на полицях. А у нас, в українців, це в крові: вкладати душу у працю, якою б вона не була. У мене ж ковбаска лежала — хвостик до хвостика, рибка — головами в один бік, сирочки — напівколом…

— Донька адаптувалася?

— Донька, їй 15, пішла в школу, їй там дуже сподобалося. Якщо на завтра запланована контрольна з математики, це вже не розпач і «Мама, можна я завтра не піду?», а «Мама, загалом я цю тему зрозуміла, але можеш поганяти мене по прикладах, щоб я закріпила?» Це вже свідома цікавість до предмета. Мене це дуже тішило. Дітей тут люблять настільки, що навіть не доведеться самим щось шукати і робити. Вас знайдуть, запросять на зустріч, зарахують до школи, і я не знаю ще жодної дитини з України, яка б нила, що їй не подобається канадська школа.

— Дуже гальмувала мова, — продовжує Людмила. — Тому я знайшла собі репетитора, а донька продовжила заняття зі своїм репетитором з Ірпеня. До хорошої (я навіть не кажу вільної) англійської нам ще далеко. Нереально вивчити гарно мову за такий короткий термін, хіба що сидіти по 3−5 годин щодня і займатися, я знаю і таких людей. У мене такої можливості не було. Щось вчила самотужки, щось з репетитором, багато дає середовище і природна допитливість. Зрештою склала іспит з англійської на п’ять, це добрий бал. А з квітня 2023 року влаштувалась на роботу в канадську бухгалтерію помічником бухгалтера.

Допомогла канадська компанія з працевлаштування. Я до них їздила двічі, залишала резюме, спілкувалася. Диплом не знадобився, я у резюме вказала свою освіту та стаж, і цього було досить. Загалом, думаю, що мене і одну дівчинку з Філіппін (у неї взагалі ніякого досвіду немає, вона до прильоту у Канаду працювала в туристичному бізнесі) взяли виключно за результатами співбесіди і тому, що у нас порівняно невеликі зарплати. Ну, може, я їм ще сподобалася. Дуже вже я їх смішила на співбесіді, яку проводила старший бухгалтер і головна кадровичка. Потім зрозуміла: канадський роботодавець, побачивши, що ви весела, усміхнена і привітна людина, може закрити очі на ваш досвід і узяти.

Багато часу було витрачено на тренінги, нам видали по блокноту і ми пункт за пунктом писали всі нюанси, операції тощо. Нам підфартило, я вважаю, бо це велика удача отак через пів року, з доволі слабкою англійською стрибнути у світ канадської бухгалтерії. Тому сумлінно вчуся. Канадці радо діляться досвідом і бережно до мене ставляться. Нещодавно моя колега-наставниця ходила у відпустку. Я її заміняла. Сказати, як я переживала — це нічого не сказати. Та я впоралася.

— Чим відрізняють канадські бухгалтерії від українських?

— Хто в темі, той знає, що український бухгалтер мало коли буває щиро щасливим на роботі. Ну хіба що коли купу податкових розблокували (о, диво!) або раптову премію дали. Тут, в Канаді, працівники щасливі. Сміх лунає постійно. Навіть не сміх — регіт. Вони не бояться, не живуть у постійному стресі. Бо на кожну ділянку мають кілька працівників — контролер, старший контролер, старший над старшим… Кожен папірець і кожна бухгалтерська операція перевіряється різними людьми і на всіх етапах. Тоді як український бухгалтер часто виконує роль і бухгалтера, і кадровика, і фінансового директора, і юриста, а бува, і пожежного інспектора. Як все встигати робити якісно, ще й радіти життю? Коли ще й з боку податкової пресинг і штрафи?

«Даніел запитує, що потрібно оформити, щоб Україна його впустила»

— Канадські чоловіки, які вони?

— Абсолютно інакші. От до дрібниць! Вони живуть сьогодні. Особливо не рефлексують, не загадують наперед. Не дарують квіти. Не користуються парфумами, не заморочуються своєю зовнішністю. Зазвичай з бородами або щетиною ходять. Байдуже, що дірка в джинсах, машинне мастило на рукаві, чоботи в грязюці, а бейсболка ще прадіда бачила — їм так комфортно і все. Я це зрозуміла, познайомившись зі своїм бойфрендом.

Я купувала у Канаді машину восени минулого року в місті, що у 120 км від мого. Дилер написав у себе на сторінці, мовляв, українка купила у нас авто! І до мене почало стукатися багато канадців у друзі, які вітали й питали, чи все добре у нас, чи подобається Канада. Дружелюбна нація. Постукався і Даніел. Потім якось прислав у месенджер оцей палець догори дурний, який багато хто випадково присилає. Я написала: «Ти хто?» Так і закрутилося.

А я якраз минулої зими вперше влетіла в оленя, їх тут багато на дорогах, відбила бампер і погнула передок. Бідкалася, що вдома вже б давно «порішала», а тут навіть не знаю, куди звернутися. І Даніел запропонував допомогу. Я моталася до нього в місто за 120 км, він віз мене до свого кузена (друга, сусіда), і вони мені за символічні гроші лагодили хто що. На Даніела і не дивилася як на бойфренда, не мій типаж, але він так щиро допомагав, радив, домовлявся, їздив у магазин запчастин — забирав, привозив… А їхні діалоги на СТО!

В Україні це звучить так: «Саня, твою ж наліво, тримай, сильніше тримай!». — «А (пі-пі-пі), де ключ на 12???» — «В (пі-пі-пі), шукай швидше, сьогодні це відро треба доробити, бо завтра беху пригонять».

А тепер СТО в Канаді. Даніел і його товариш спілкуються виключно французькою. Мене всадовили у крісло, а самі лазять навколо машини й гомонять. «Парлє, турлє, мансі, гансі» — «О, шурлє, фурлє, луе мануе». Здається, що зараз з сутінок вийде сам Шарль Азнавур і затягне французьку пісню. Яка ж красива та французька! Здається, що то хлопці не мої стерті вщент гальмівні диски обговорюють, а те, як прекрасно на світі жити й любити. Отак і розтопив Даніел моє серце… Своєю безкінечною турботою, делікатністю і французькою мовою.

— Розкажіть про нього.

— Йому 49. На 4 роки старший. Оператор важкої техніки, хоча зараз працює трішки в іншій сфері — вони валяють старі будинки, а потім розбирають їх на друзки, щоб і сліду не лишилося. Дуже важка і небезпечна робота, але вони майже всі так працюють — тяжко, майже без відпусток і лікарняних. Такий суворий канадський хлоп. Водночас він не любить грубих жінок, коли жінка палить, алкоголь, МакДональдз, їжу на ніч… А я саме така! Але ж вчепилися одне в одного…

— Українську кухню ваш хлоп оцінив?

— Він — людина проста й невибаглива. Коли справа не стосується їжі, хоча сам не готує нічого складнішого за яєшню. Отже, на сьогодні маю проміжкові результати. Борщ — не зайшов. Але я сама винна, принесла ту версію, яку ми варили з донькою Олею на урок праці, без натурального буряка, а з буряком з банки… І то мало нагадувало мій борщ, де ложка стоїть і кістка свиняча стирчить, розварена і млосна. Олів’є — також ні. З’їв для годиться дві ложки. Баклажани, смажені на грилі під майонезом з часником і кропом… Ну, пісня ж, а не страва! Але тут ті баклажани випльовувалися з виряченими очима і тільки й звучало питання, що за «фак» я йому дала? Обідно, бо я дуже люблю баклажани.

Цікаво, але коли я надибала в одному магазинчику яловичі нирки, серце, печінку і почала то згрібати у кошик, Даніел здивувався, чи не забагато для нашого собаки 4 кг такого «ліверу»? «Який собака?! — обурилася я. — Ми самі все це їмо». Даніел вирішив, що я жартую. І коли готувала печінковий торт, думала: «Ну й не їж, канадський розбещений хлоп. Мені більше буде!» Та він з апетитом з’їв весь шматок, а той був не малий. Ще більше він мене ошелешив, коли дуже високо оцінив мій звичайнісінький вінегрет, ліниві голубці, пиріг зі шпротами, спагеті болоньєзе. А от яблучна шарлотка — ні…

От іноді дивлюся на нього. Дивакуватий. Абсолютний канадець з індіано-французьким корінням. Дуже часто неадекватний за моїми мірками… Може стукнути мене по плечу. Наче я мужик чи бозна-хто. На зауваження хлопає своїми довгими віями й каже, як іграшка-заводячка: «Лав ю ту мач»… І в той же час…

Один чорт підрізав мене на дорозі й показав палець у вікно. І Даніел був трошки збентежений, що його жінку образили. Він попросив мене спинити машину, виліз, дуже довго кричав (з усього я зрозуміла тільки безконечне «фак ю»), а потім дістав з багажника… ружжо. І тоді я зрозуміла — ми навіки разом. Ружжо, люди! Саме настояще, те, що стріляє. Він із ним на лося ходить. Я з ним навсігда у безпеці. (Сміється).

— Кохання на все життя?

— Я не буду нічого говорити, хоча ми днями й заручилися. Разом поки не живемо, я живу з мамою і донькою, вони на моєму забезпеченні, тому для мене це головне — щоб вони нічого не потребували.

— Що б ви порадили українцям, які хочуть знайти прихисток від війни в Канаді?

— Бути готовими до праці, до складнощів. До того, що халяви тут немає. Не сподіватись, що тут, як у Європі, будуть щось платити, годувати тощо. Якщо людина працелюбна, налаштована не байдики бити, все тут буде. Тут міцна стабільна держава, немає свавілля з боку влади, чи податкової, чи поліції, все для людей, хоча декотрим українцям Канада категорично не «зайшла»… Але я вважаю Канаду «душею» країн світу. Її допомогу українським людям, військовим та дітям — безцінною та щирою. Її людей — одними з найвідкритіших людей планети, тих, що вміють радіти дрібницям, не носити каміння за пазухою і завжди простягнути руку допомоги.

— А мама як вважає? Їй подобається в Канаді?

– Подобається тільки тому, що вона більше не сидить в погребі. Плаче часто, тужить і дзвонить рідним, що в Україні. Вона й зараз три дні тихо, а три ридає, мовляв, краще б я залишилася, хоч би поховали біля Петі, біля нашого тата. А так, мовляв, на чужині, та ще й далеко так… спалите мене, тут всіх палять, а я не хочу, я християнка…

Але я намагаюся зробити її життя гарним, наскільки це можливо. Купую те, що вона любить їсти, проводжу вечори з нею, бо їй треба вибалакатися, іноді везу в місто, щоб вона людей подивилася і себе показала. Тоді вона навіть губи фарбує…

— Питання, яке часто задають тим, хто поїхав. Ви повернетеся?

— Звісно. Даніел знає, що я кожен божий день мрію повернутися додому. Я щодня — у новинах з України. Вважала довгий час себе дитиною світу, та тут зрозуміла, що я дитина України… А він налаштований дуже серйозно, у нього скажений страх, що я можу поїхати. Одного разу навіть попросив дізнатися, що потрібно канадцю оформити, щоб Україна його впустила, коли будемо повертатися: «Люда, я з тобою!»