Всім “неnрuдатнuм” nрuсвячується: “Прuїхав до нас вчора в медnункт боєць. Місяць він майже не їсть. Нема зубів. Прuзванuй 1,5 місяці тому”

Всім “непридатним” присвячюється

Приїхав до нас вчора в медпункт бієць. Морпєх. Звати – Серьога.  bbcccnn.org

Кулеметник. Серьогі трохи за 50, високий, але худий, як швабра, аж просвічується.

Скарги – погане самопочуття, болі в спині, тиск, і все по списку. Почали розбиратись. Призваний 1,5 місяці тому. І місяць він майже не їсть. Нема зубів. Копаємо далі. Зір – нуль, без окулярів не бачить ніх@я. Спина – проблема.

Серцево-судинна – гостра проблема. 10 років тому – туберкульоз. Питаємо: Сергій, а як ти пройшов медкомісію? Як тебе взяли? А мене з 5-го разу взяли – відповідає – я міняв військомати, бо вони знали мої болячки.

Тільки в останньому вдалося збрехати – і проканало.

З ним був командир. Розповів про Серьогу.

По-перше визнав свою помилку, що вручив йому кулемет. Ну не розібрався – побачив високу дилду, а з комплекцією проколовся – в мішкуватій формі не видно було, що там шкіра та кістки. Ну тепер вже все. Кулеметник. 4 тижні тому вони брали участь в боях на околицях смт С. Взвод Серьоги потрапив під ворожу арту, втратили бетр, треба було відходити. Серьога повз кілометрів 5, загубив окуляри і вставну щелепу. Але доповз. З кулеметом і БК – не кинув.

По ходу “мандрівки” двічі потрапив під мінометний вогонь. Але лише контузило – встиг скотитись в канаву. Коли дійшов до своїх, попросив підкріплення, щоб повернутись і забрати хлопців. Командир підкріплення дав, але Серьогу залишив на 2-й лінії, розуміючі, що ресурс везіння для цього горе-воїна на сьогодні скоріш за все вичерпаний. Не повернеться.

Серьога рвався, але його пригальмували. І от стоїть перед тобою “прозрачний” Серьога, шось там про свої хребці розповідає… розумієш через слово – зубів то нема… та й не слухаєш… а шо там слухать? Все і так ясно.Шанси вижити в нього – 1%.

Помре у черговій атаці, тут і гадати нічого. Морпєх же ж. За кого помре? Ну за тих підкачаних спортсменів, які щодня лапають дівчат в клубі Ібіца. Щоб у них було майбутнє. Якось так. Ми постійно бачим в інтернетах статних спецназівців, обвішаних військовими прибамбасами. Але забуваємо, що в армії в основному воюють звичайні “мобіки” – хворі, фізично слабкі і на швидку руку навчені.

Вони не стануть героями, про них не напишуть в інтернеті, навіть їх фотки в фейсбуці нікому не цікаві, та вони їх і не викладають. Десятки тисяч таких хлопців загинули і ще загинуть, ставши просто записами в щоденних звітах начштабів. Безславно, без почестєй, без медалей, без поваги і довгої памʼяті. А ті, кому пощастить вижити – повернуться додому і стануть проблемою для суспільства.

Бо кадрові військові і спецура більш тривкі до “радощів” війни, а “мобіки” ніжні, вразливі, цивільні, коротше. Їм буде складно соціалізуватись і повернутись до звичного життя. Тих, кого не вбила війна – вбʼє байдужість оточуючих і алкоголь.

І навіть квіточки ніхто на могилу носить не буде – сімʼю і друзів вони остаточно втратять. Це песимізм? Ні, це – реальність. Як донести її тим, заради кого гинуть і лишаються кінцівок хлопці? Що нема в ЗСУ героїв і статистів – всіх треба однаково шанувать і підтримувати. Бо ви живете завдяки їм. Байдужість (а по-нашому – поху@зм) – головний руйнівний гріх сучасного українського суспільства.

Якщо ми і далі будемо жити за принципом “моя хата скраю” – не бачити нам того щасливого майбутнього, за яке боряться наші хлопці і дівчата. Вийшло чергове марне ниття, знаю. Але може ж до когось дійде.

Бо після Перемоги настане така ху@ня, малята, що захочеться знову повоювать – стільки проблем на нас навалиться