“Я зняла чорну хустку і від щастя стрибала по хаті”: Родина бійця готувалась до його похорону, коли зі шпиталю повідомили, що він живий

На війні трапляються дива, коли бійців, яких вважали мертвими, знаходять живими. Те, що довелось пережити родині 32-річного Андрія Грицайчука з села Олександрія на Рівненщині, могло б цілком стати сюжетом для голлівудського фільму, передають Патріоти України.

Він став першим військовослужбовцем у громаді, на якого прийшла «похоронка». Голова розпорядився розрівняти грейдером ями на дорозі, рідні закупили ритуальну атрибутику, солодощі для поминального обіду, а дружина замовила великий кошик троянд із траурною стрічкою. Родині повідомили, що тіло вже везуть, та раптом пролунав дзвінок із незнайомого номера. Мовляв, Андрій живий, але отримав важкі поранення й перебуває у лікарні. Що було далі — розповіла дружина бійця, сміючись крізь сльози. Вона пам’ятає, як стрибала від щастя по хаті, зірвала з голови чорну хустинку і мерщій вирушила до Києва, до свого чоловіка. Зараз воїн на реабілітації, й вже може ходити із палицею. Він досі не може зрозуміти, як вдалось вижити в тому пеклі й чому його живцем поховали…

«Коханий був непохитний. Казав, що він не боягуз, це обов’язок»

— Знаєте як на Великдень співають «Христос воскрес із мертвих»? От так воно і є… Ми з Андрієм жили у сусідніх селах, тому я його знала, моя подруга вийшла заміж за його товариша. Але тісно ми не спілкувались, — розповідає «ФАКТАМ» дружина бійця Ольга Грицайчук. — А закрутилось все на дискотеці, куди мій коханий прийшов на милицях, бо ногу зламав. Слово за слово, й промайнула іскра. Якось важко сказати, чим саме підкорив. Напевно, своєю порядністю, надзвичайно добрим серцем, турботою, відмінним почуттям гумору. Ми обоє такі «запальнички». Невдовзі побрались. Від першого шлюбу в мене була дочка Аня, їй наразі 13 років. Андрій прийняв її як рідну. Невдовзі у нас народилась Мілана, їй вже сім. Щоби заробити коштів, ми з чоловіком важко працювали. Він займався будівельними роботами, я торгувала.

— Де вас застало повномасштабне вторгнення?

— Я була в Україні, Андрій — у Литві на роботі. Рівненщина зазнала ракетних ударів, тому із дітьми у перші тижні ми поїхали до нашого тата. Я вже була вагітна тоді третьою дитиною. Ми мали всі шанси залишитись у безпеці за тисячі кілометрів від рідного дому, та це не про мого Андрія. Чоловік заявив, що наш син повинен народитись тільки в Україні, що нема чого тікати, треба всім об’єднуватись проти ворога. Й ми повернулись. На початку червня я народила Макарчика, якому вже рік та чотири. Нашому щастю не було меж… Андрій мав посвідчення багатодітного тата і його не мали права мобілізувати, але він отримав повістку.

— Як так сталось?

— Додам, що військового досвіду Андрій зовсім не мав, хіба що розбирав автомат в школі на уроках «Захисту вітчизни». Того січневого дня чоловік поїхав по хліб, а повернувся з повісткою. За його словами, дорогою зустрів представників військкомату, попросили з’явитись для перевірки даних. Чоловік сам хотів служити. Він ще раніше рвався на фронт, але я тоді завагітніла другою дочкою і вдалось його зупинити.

А цього вже разу коханий був непохитний. Казав, що він не боягуз, це обов’язок. Я пропонувала написати заяву про те, що вдома троє дітей, але Андрій заявив, що тоді просто не буде зі мною спілкуватись. Тому я змирилась з його рішенням. Медогляд він пройшов у Городищі, там визнали, що здоровий, хоча в нього були проблеми з ногою. Після того було навчання. Далі Андрій опинився у 25-тій десантно-штурмовій бригаді на посаді кулеметника.

— Уявляю, наскільки вам було важко без чоловіка як морально, так і фізично, залишившись з трьома дітьми на руках.

— Це правда. Коли меншому сину було чотири місяці, то я ще встигла поїхати на заробітки у Польщу, а Андрій залишився з малечею. Він дійсно чудово справлявся з ними, я не переживала. Та й мої батьки поруч, тому хоч якась допомога була. А ось морально — це надзвичайно складно. Постійно не спиш ночами, моніториш новини, мережу, чи був на зв’язку.

«На Благовіщення подзвонила медсестра з Києва й повідомила, що Андрій живий»

— Коли востаннє спілкувались з Андрієм перед його пораненням і коли отримали «похоронку»?

— Зазвичай це були розмови по відео. 30 березня востаннє. Чоловік лиш повідомив, що їх чекає штурм й просив передати його каску та бронежилет тільки через 15 днів. Я відповіла, що добре. Й помітила, що очі його бігають, щоб нічого не гепнуло, щоб не почула вибухів чи чогось зайвого.

В ніч на 2 квітня сну вже не було. За кілька днів у дворі помітила представників військкомату, лікаря, сільського голову. Зрозуміла, що щось сталось. Вручили «похоронку» зі словами: «Тримайтесь. Співчуваємо». Далі була страшна істерика, старша дочка сильно плакала, я думала вже медиків викликати. А потім почалось найстрашніше — підготовка до похорону. Збіглись сестри, родичі чоловіка, бо я була у розпачі, не знала, за що братись. Вже домовились зі священником, придбали хустинки, рушники, свічки. Вибрала найкраще фото коханого, щоби видрукували на портрет з чорною стрічкою. Місцева влада розпорядилась дати грейдера дороги розрівняти, бо ж остання дорога воїна до цвинтаря має бути рівною, без вибоїн. Тільки ось щось з ямою на цвинтарі тягнули, планували заїхати за мною 7 квітня і щоб разом обрати там місце.

— Знаю, що ви навіть кошик з квітами придбали…

— Я їздила до свекрухи, дорогою зайшла до магазину та замовила композицію у вигляді серця з троянд. Великих та червоних, палких, як моє кохання до Андрія. Узгодили підпис, лише потрібно було сповістити, на яке число похорон. Бо ми чекали на тіло… Й тут на Благовіщення дуже рано прокинувся Макарчик. Наче щось відчував. І біля сьомої ранку дзвінок з невідомого номеру. Жінка представилась медсестрою з Києва. Вона повідомила, що Андрій живий, але важкопоранений. Телефон знайшла у речах, які були з ним.

— І ви повірили їй без нотки сумніву?

— Так! Чогось так серце мені підказувало. Я була в чорній хустині тоді. Почувши таку новину, зняла її та викинула куди подалі. Й бігала по хаті вже весела, сміялась до людей. Вони, певно, думали, що божевільна. Проте я заявила, що похорон скасовується, їду до Житомира, де живе сестра Андрія, а звідти — на столицю. Дорогою до мене дзвонили родичі та переконували, щоб верталась, бо мене надурили аферисти, адже тіло вже везуть. Я не знаю, чого тоді представники військкомату їм телефонували, а не мені — дружині.

— Пригадайте, коли вперше побачили чоловіка у шпиталі…

— Поки чекала під реанімацією, промайнули десятки думок. Я все уявляла, який він. Чи без ока, чи обпечений, чи без ноги, рук… Та зайшовши у палату, помітила, що голова обмотана. Кінцівки прив’язані, бо в нього все боліло та крутило й він рвався. Дихав Андрій сам. Він глянув на мене й сказав: «Я знаходився у Дніпрі. Як ви мене знайшли?» Потім я розповіла всю цю історію про його загибель, він був шокований. Але сміявся найбільше з того грейдера. Мовляв, хоча б людям буде комфортніше тепер.

— Як отримав поранення Андрій і як зараз він почувається?

— Бійці знаходились під Червонопавлівкою. Під час бою зі сторони окупантів пролунала черга. Далі чоловік нічого не пам’ятає. Його встигли евакуювати, забрали у шпиталь. В горлі клекотіла кров, здавалось, що з голови витікає мозок. У лікарні Дніпра з голови чоловіка витягнули уламок довжиною 20 сантиметрів та кілька менших, видалили частину черепної кістки через набряк. У листопаді буде ще одна операція.

Зараз йому краще. Деколи може пройтись без палиці. Кожні вихідні забираємо чоловіка додому, бо нам від лікарні 40 кілометрів. Коли вперше приїхав додому, то плакав від щастя. Не міг із сином награтись. Він і досі не може зрозуміти, як йому та побратиму Даміру вдалось вижити із 30 бійців в тому бою. Історія така, що будемо переповідати у поколіннях.