Зеленський має шанси стати винятком. Всі президенти України пішли з посади з ганьбою
“За всю історію незалежної України жоден вітчизняний президент не зумів піти красиво.
Леонід Кравчук був змушений покинути свою посаду достроково, програвши вибори опозиціонерові Кучмі.
Віктор Ющенко поставив антирекорд, спробувавши переобратися і набравши принизливих 5,45%.
Петро Порошенко зазнав розгромної поразки від вчорашнього актора-коміка.
Леонід Кучма протримався на Банковій два повні строки, але йти йому довелося під революційне скандування “Кучма, Янукович – нари будуть поруч”.
Про втечу самого Януковича не варто навіть згадувати.
Але Володимир Зеленський має шанси стати винятком. Сприятливий результат війни подарує гаранту унікальну опцію – покинути президентську посаду, залишившись народним улюбленцем”.
Читайте новий матеріал Михайла Дубинянського.
Чотири роки тому, 20 травня 2019-го, обійняв посаду шостий президент України Володимир Зеленський.
Новий глава держави обіцяв співгромадянам “кінець епохи бідності” та “кінець епохи брехні”, а його політичні противники чекали, коли закінчиться епоха самого Зеленського.
Точніше, навіть не епоха: в уяві опонентів прихід Володимира Олександровича на Банкову виглядав короткочасним історичним непорозумінням. Вважалося, що президент-дилетант зазнає фіаско набагато швидше, ніж його попередники – професійні політики.
Скептики не сумнівалися, що популярність Зе лусне, наче та мильна бульбашка. Що це станеться протягом лічених місяців. Що профан Зеленський зможе втриматися на плаву лише в тепличних умовах, за дуже сприятливої зовнішньої кон’юнктури.
Однак у реальності все сталося з точністю до навпаки.
На президентську каденцію Зеленського припали дві кризи, немислимі у 2019 році: спершу пандемія коронавірусу, потім повномасштабне російське вторгнення. А поточний рівень довіри до президента перевищує 80% – і це більше, ніж було на момент вступу на посаду.
Звісно, мають рацію спостерігачі, які стверджують, що на руку Зе грає консолідація країни у воєнний час. Але це не вся правда: оскільки аномальна соціологічна динаміка була продемонстрована Зеленським ще до великої війни.
Достатньо вивчити порівняльну інфографіку, датовану осінню 2021 року. Якщо народне розчарування в Порошенку та Януковичі здебільшого виявлялося незворотним, то шостий президент періодично відігравав втрачені раніше відсотки.
Наче тій ляльці-неваляйці, гаранту вдавалося відновлювати рівновагу після чергового падіння.
Можливо, даються взнаки навички Зеленського як професійного актора. Володимир Олександрович звик “відчувати зал” – і готовий оперативно коригувати власний образ, відштовхуючись від запитів аудиторії глядачів. Навіть якщо ця аудиторія обчислюється не сотнями людей, а мільйонами.
Нинішній Зеленський має небагато спільного із Зеленським зразка 2021 року та ще менше спільного із Зеленським-2019. Але в будь-якому амплуа – чи то президент-миротворець, чи то президент-воїн – він виглядає доволі органічно.
Хай там що, у травні 2019-го ніхто не міг уявити, що засновник “95 кварталу” буде надзвичайно популярним по чотирьох роках президентства, причому на тлі повномасштабної війни.
Непримиренні противники Зе опинилися в незавидному становищі. І промовистіше про це свідчать аргументи, якими вони змушені оперувати. Наприклад, цей фрагмент із гучної статті історика Олександра Зінченка:
“Курс долара у квітні 2019 року був 27 грн. Через 4 роки став – 37 гривень за долар.
Курс євро у квітні 2019 року був 30 гривень, став – 41 гривня за євро.
Бензин коштував 26-30 грн за літр, став – 46-48 грн”.
Ймовірно, сам того не усвідомлюючи, автор відтворив улюблену риторику проросійських сил після 2014 року: “За Януковича долар був по 8, а тепер по 27. Доскакалися на своєму Майдані?!”.
Друзі Кремля порівнювали ціни на бензин і продукти харчування до і після Майдану і вважали свою аргументацію надзвичайно переконливою – але не зустрічали розуміння в українському суспільстві.
Більшість українців сприймали перемогу Майдану як закономірний та природний історичний процес: а раз так, Майдан не можна було звинувачувати в російській агресії та супутніх економічних проблемах.
Навпаки, для Москви та її прихильників Майдан був неприродним відступом від нормального ходу історії, результатом тимчасового запаморочення. Передбачалося, що нагадування про долар по 8 сприятиме народному протверезінню.
Про таке ж протверезіння вже п’ятий рік мріють прихильники Петра Порошенка.
Але Росія так і не дочекалася масового покаяння українців за Майдан, а шанувальники п’ятого президента не дочекаються масового покаяння співгромадян за обрання Зеленського.
Наступником Порошенка не став представник Антимайдану – і, вочевидь, на зміну Зеленському теж не прийде представник скривдженої партії реваншу.
Як і народне повстання осені 2013-го, прихід Зе до влади не був ані прикрою випадковістю, ані протиприродним відхиленням від нормального історичного процесу.
Чотирирічна епоха Зеленського вже вмістила в собі більше драматичного та героїчного, ніж десятирічне правління Кучми.
Володимиру Олександровичу вже забезпечено місце в підручниках історії. Інтрига у тому, коли і на якій ноті завершиться його епоха.
Чи відбудуться чергові президентські вибори навесні 2024 року – чи їх доведеться перенести?
Чи піде Зеленський на другий строк – і якщо так, то чи буде його переобрано?
Наскільки тривалим та успішним виявиться його повоєнне президентство?
Поки що відповіді на ці запитання немає і не може бути.
По-справжньому серйозним ударом по політичному майбутньому Зеленського стала би програна війна. Але, напевно, навіть найзатятіші хейтери Зе не бажають його поразки ціною поразки власної Батьківщини.
А перемога України у війні з Росією автоматично обернеться особистим тріумфом президента. І, звичайно, в цьому разі виникає ризик того, що Володимир Олександрович забронзовіє. Захопиться спочиванням на лаврах, повірить у власну безальтернативність, еволюціонує в класичного автократа та запропонує країні нехитру формулу “Є Зеленський – є Україна, немає Зеленського – немає України”.
Такі побоювання вже лунають серед опозиційної інтелігенції.
Хоч як не парадоксально, від такого сценарію гаранта може утримати навіть не опір суспільства, а власні амбіції. Прагнення піднятися над своїми попередниками – і досягти того, що ще не вдавалося нікому з них.
За всю історію незалежної України жоден вітчизняний президент не зумів піти красиво.
Леонід Кравчук був змушений покинути свою посаду достроково, програвши вибори опозиціонерові Кучмі.
Віктор Ющенко поставив антирекорд, спробувавши переобратися і набравши принизливих 5,45%.
Петро Порошенко зазнав розгромної поразки від вчорашнього актора-коміка.
Леонід Кучма протримався на Банковій два повні строки, але йти йому довелося під революційне скандування “Кучма, Янукович – нари будуть поруч”.
Про втечу самого Януковича не варто навіть згадувати.
Але Володимир Зеленський має шанси стати винятком. Сприятливий результат війни подарує гаранту унікальну опцію – покинути президентську посаду, залишившись народним улюбленцем.
Піти не під улюлюкання натовпу, а під оплески співвітчизників та закордонних глядачів. Піти не переможеним, а переможцем.
Володимир Олександрович – натура артистична, і гарний відхід з Банкової може здатися йому не менш спокусливим варіантом, ніж президентство.
А чи випаде Зеленському така можливість, і чи скористається нею нинішній глава держави, ми дізнаємося вже в осяжному майбутньому.
Михайло Дубинянський
