Життя не буде колишнім. Біженці, які залишили Україну, мріють скоріше повернутися додому

Наші співгромадяни думають над поверненням до звичного життя і допомогою у відновленні країни

Під час війни Росії проти України за кордоном опинилося понад 4 мільйони українців, половина яких – діти. Більшість з них мріють скоріше повернутися додому. Так, за результатами недавнього опитування Центру Разумкова, абсолютна більшість українських біженців (79%) планують повернутися в Україну після закінчення війни, писати РБК-Україна.

Ті, хто змушений був покинути країну, готові повернутися, навіть якщо майбутнє життя вже ніколи не буде колишнім.

Про це повідомляє TRAVEL РБК-Україна з посиланням на репортаж The Washington Post. Там розпитали українців, які виїхали за кордон, про те, які причини рухають ними в бажанні скоріше повернутися на батьківщину.

Через війну домівки покинули 10 мільйонів українців

Під мостом в Ірпені за кілька миттєвостей до евакуації Ольга Гдулія стояла мовчки. Вона та інші чекали сигналу українських військових про те, що можна безпечно попрямувати до автобусів, які відвезуть їх з її оточеного міста. Недотримання команд може означати загибель від рук росіян.

Вона міцно обійняла матір і вітчима, змусивши себе запам’ятати їхні обличчя на випадок, якщо це буде останній раз, коли вона їх бачить. Дитячі фотографії її покійного батька залишилися в альбомах вдома. Вона знала, що місце, де вона провела більшість з 37 років життя, може вже ніколи не бути колишнім. Однак в той момент жінка могла зосередитися тільки на переміщенні з одного місця в інше.

“Тут ви не людина. Ви — функція, адже потрібно відключити свої почуття. Вам просто потрібно рухатися. Найважливіше завдання — убезпечити себе і дістатися до точки “Б”, — каже вона The Washington Post.

Ольга — в числі понад 10 мільйонів українців, які покинули свої будинки через вторгнення Росії, кинувши рідні місця і подолавши сотні кілометрів. Деякі йшли пішки. При цьому багато хто хоче вже скоріше повернутися додому, навіть якщо життя не буде колишнім.

“Сьогодні українські міста не бомбили. Значить, це хороший день”

Українці адаптуються до нового оточення — у своїй країні або де-небудь ще — і з тривогою стежать за тим, що відбувається в рідних місцях.

Фото: Близько 80% українців хочуть повернутися додому після закінчення війни (Getty Images)

Лінгвіст Олександра Осипова-Сафронова не говорила німецькою 15 років. Однак через стрес від війни й довгої поїздки разом з 6-річним сином, близькою подругою і двома дітьми подруги, давно забуті слова “повернулися” через два дні.

Рятуючись від війни, вона дісталася до Німеччини й влаштувалася на роботу нянею. За її словами, бомби і ракети вже не будуть гуркотіти над її головою, але любов до залишеного в Україні життя не стерта.

“Я стала сумувати за домом відразу ж, як тільки поїхала”, — розповідає вона, перебуваючи у західній Німеччині. Жінка сподівається, що залишилася тут тимчасово, а не назавжди.

Тут її нове життя пов’язане з іншими особливостями.

“Ми справляємося. Сьогодні українські міста не бомбили. Значить, це хороший день”, – каже вона.

Жінка не знає, коли зможе повернутися додому, побачити чоловіка, відновити ремонт, який вони почали влітку. Але каже, що цей день колись настане. Кожен ранок у Олександри починається з питання: чи живі її чоловік і батьки? Отримавши відповідь, вона доглядає за сином і допомагає подрузі з дітьми 4 і 9 років. Всі п’ятеро живуть в одній квартирі.

“Я знову повернулася до роботи нянею. Мені це не дуже подобається, але з нами наші діти, тому ми повинні це зробити”.

Син Олександри може безкоштовно навчатися в німецьких школах, але вона воліла б, щоб він продовжив онлайн-освіту: вона доступна дітям з України незалежно від їх місцезнаходження.

Фото: Міцні зв’язки з домом зберігаються у біженців, навіть якщо ймовірність повернутися в Україну найближчим часом знижується (Getty Images)

Осипова-Сафронова каже: коли вона повернеться в Україну, то знову запише сина в українську школу, відремонтує балкон квартири, купленої з чоловіком два роки тому, і чекатиме можливості знову заспівати зі своїм хоровим колективом.

Переїзд до іншої країни розглядають в останню чергу – експерт

Переїзд в нову країну і налагодження нового життя за кордоном – крайні варіанти, які більшість біженців розглядають. У цьому впевнена Вуксу Кім, доцент соціальної роботи в університеті Буффало. Вона спеціалізується на вивченні імміграції та переселенні біженців.

Зв’язки із домом, нацією та локальними громадами часто залишаються міцними, навіть якщо можливість повернення знижується. За її словами, страждання біженців нікуди не подінуться, навіть коли ті приїдуть в безпечне місце, навіть коли рани заживуть і не буде гострої потреби в їжі.

“Бути біженцем — це не тимчасова травма. Цій подорожі немає кінця”, – говорить дослідник.

За її словами, для українців, які опинилися за кордоном читання новин про те, що відбувається в їхній країні і про тих, хто залишився на батьківщині – великий стрес.

“Чим більше новин вони читають, тим сильніше стають стресові фактори, з якими вони можуть зіткнутися. Біженці опинилися між молотом і ковадлом. Вони не можуть зняти з себе позначку того, хто виїхав, а відстежування новин заподіює їм ще більше страждань”, — пояснює вона.

34-річна Марія Ульман, яка працювала в Україні сімейним терапевтом і редактором реаліті-шоу, тепер живе приблизно в 60 милях від дому. Вона уважно стежить за деескалацією обстрілів з боку Росії.

“Я думаю, що перші два тижні в Києві жили дурні й сміливі або, можливо, дурні люди, — каже вона. Жінка з чоловіком, собакою і кішкою Поїхали зі столиці до дядька.

“Кожен день я прокидаюся, і думаю: “сьогодні поїду додому”, — ділиться переживаннями жінка.

У перші дні війни вона не могла прийти до тями. Замість основної роботи вона читала новини про війну, вигулювала собаку і намагалася якось допомогти країні. Наприклад, шукала дім для покинутих домашніх тварин або збирала гроші українським військовим.

Фото: Страждання нікуди не подінуться, навіть коли біженці приїдуть в безпечне місце, коли рани загояться, і у людей не буде гострої потреби в їжі (Getty Images)

“Я не знаю, яким буде моє нове нормальне життя в Києві”, — сказала вона.

Втім, жінка все ж сподівається повернутися до Києва вже цього тижня. Марія Ульман каже, що її єврейське коріння не дають впасти в зневіру. У ній закладені стійкість і гумор.

“У перший день війни я зібрала автомат Калашникова. А в перший день перемоги я зберу новий комплект білизни”, – каже вона.

“Для нас відкриті двері будь-якої країни. Але ми просто хочемо додому”

Почуття гумору — корисний інструмент під час потрясінь, наслідки яких можуть бути дуже нездоровими. Професор психіатрії та поведінкових наук в Університеті Джорджа Вашингтона Амір Афхами каже, що особисте переживання війни й переселення в незнайомий дім може спровокувати гострі психологічні розлади, такі як тривога і депресія:

“Ваша особистість, ваша сім’я і ваше місце в суспільстві — все це було порушено”.

Якраз все це сьогодні відчуває Ольга, яка покинула своє звичне життя в Ірпені. Тепер вона тимчасово перебуває у Берліні.

“Ця війна забрала у мене моє життя, моє хороше, прекрасне життя: мою здатність працювати у своїй країні, мою здатність обіймати маму. Я повинна перебудувати своє життя, рухатися далі. Мені потрібно почати нову сторінку в іншій країні, яку я не вибирала. Я не вибирала це. Але мені довелося”.

Ольга хоче спрямувати свою виснажену стресом енергію на допомогу у відновленні України. І непохитно вірить в те, що її країна вийде з війни переможцем:

“У нас немає інших варіантів, крім перемоги. У нас немає альтернативи. Ми повинні перемогти. Якщо Росія здасться, війни не буде. Якщо Україна здасться, не буде України. Українці можуть виїхати куди завгодно, крім Росії, звичайно. Кожна країна чекає нас. Ми можемо вирушити до будь-якого міста, куди захочемо, і всі двері відкриті. Але ми хочемо відкрити свої власні двері. Ми просто хочемо додому”.