Різне

Дуже повчальна притча: Битва за душу

Пізно ввечері на ліжку в своєму будинку помирав чоловік. Він був похилого віку, але сказати про себе, що гідно приготувався до смерті, не міг: надто пізно він зрозумів, що дорога у вічність починається з самого народження, а не на порозі смерті …

А тому душа його страждала і мучилася.

«Пізно, пізно», – зітхав чоловiк і з болем перебирав в пам’яті нитки подій. Чомусь згадувалося не те, чим можна було б пишатися, а інше, скорботне і ганебне, про що з суворою нещадністю нагадувала йому совість: брудні вчинки, образи, які наносив він близьким, безсоромні справи. Все це дуже мучило і лякало, розумінням, що нічого вже виправити не можна. Занадто пізно…..

Його дочка кілька разів заходила в кімнату і з болем дивилася на батька жалісливим поглядом …

Що тобі принести? Чаю? Води? – питала вона.

Батько ледь хитав головою: «нічого не хочу». І говорив одними очима: «прости мене, дочка …»

Він помер вночі, коли в кімнаті нікого не було, і дочка не бачила, як болісно здригалося його тіло, а душа чіплялася за життя, боячись і жахаючись того, що її чекає.

На землі час йшло своєю чергою, годинник мірно відраховували хвилини, а в надземному просторі почалася справжня битва за душу ….

Тому що тiльки їй вартувало відокремитися від тіла, як сотні мерзенних і злісних лап потягнулися до неї, бажаючи схопити її і тягнути в брудний вир. «Наша! – з усіх боків чулося шипіння. – Вона наша! »

«Ні, не ваша!» – пролунали з іншого боку чисті голоси. Синекрилi Ангели, розрізаючи простір своїм світлом, стрімко підлетіли до душі і хотіли відвести її звідси, але тільки ….

Він богохульничав! – пролунало десь збоку.

Душа здригнулася: було, було таке! Одного разу він бачив, як дочка принесла і поставила в своїй кімнаті ікону. Скільки образливих слів сказав він тоді! Але ж дочка просила:

«Не говори так, батьку!» Та хіба послухався він?

Він робив це через незнання! – захищав його Ангел.

Яке вже незнання! Що,хiба вiн малою дитиною був? – їдко посміхнувся біс. А інші, немов зрадівши, тут же підхопили: лихослів’я! Моторошні слова говорив!

Ангели не губилися: Цей чоловiк виховав трьох синів і прекрасну дочка християнку!

Без його участі дочка стала християнкою! – злобно парирував біс.

Він любив її! – говорив Ангел.

І ображав … – уточнював біс …

Щоб забезпечити сім’ю, він багато і непосильно працював.

А потім частина грошей пропивав, – посміхнувся біс.

Здавалося, йому подобається знущатися над душею, тому що з кожним викриттям та болісно тужила і здригалася.

Але Ангели заступили її собою і не збиралися здаватися.- Він допомагав своїм рідним і близьким, ніколи не відмовляв у допомозі!

Душа стрепенулася: так, дійсно, допомагав: по дрібницях, по господарству. Ніколи нікому не сказав «ні»! І з надією трохи піднеслася.

Біси скупчилися в купку і радилися: безкорислива допомога прирівнюється до милосердя, а милосердя – занадто вагомий камінь на користь душі. Але тут же полетіли інші викриття:

Вкрав! Образив! Збрехав!

Це були поодинокі випадки, – як могли, парирували Ангели, – він завжди глибоко переживав скоєне. А коли змусив дружину зробити аборт ?! Дітей йому багато здалося! Ангели скорботно застигли. Чим на таке відповіси? Нічим відповідати …

Біси посміхалися, злорадно потирали лапи: А говорите, не наша …

Не віддамо! – встав між душею і бісами найвищий Ангел. -Він багато грішив, це так, але були хвилини і покаяння.

– Тільки хвилини! А каятися потрібно було все життя! Забираємо! Наша душа!

Жах охопив душу. Чоловiк розумів, що ніхто і ніщо йому не допоможе, і навіть зусилля Ангелів не здатні його захистити. Він підняв голову вгору і без будь-якої надії подивився в далеке чорне небо …

Незадовго до ранку дочка увійшла в кімнату і побачила, що батько помер. Вона довго сиділа на підлозі біля ліжка, гладила руку батька і щось тихо примовляла. А потім взяла вервицю – чотки і, схиливши свою голову, почала смиренно молитися:
Мати Бога Живого, Пресвята Богородиця, спаси тата мого. Пресвята Богородиця, спаси тата мого.

Вона молилася, а серце плакало: відчувала дівчина, що нелегко її батькові …

Молитва лилася і лилася, ніжна, добра, яка просить, а тонкі пальці звично перебирали намистини вервицi.

Пресвята Богородиця, спаси тата мого …

Душа довго і скорботно дивилася в небо, вже не вслухаючись в вищання бісів …

Людина зрозуміла, що програла свою головну битву і що ніякі зусилля свiтлокрилих істот не допоможуть йому. Хотів повернутися і щось сказати, але в цю мить все навколо освітилося, і здалеку, з темної глибини, раптом наблизилася Дiва.

Вона була настільки тиха, велична і прекрасна, що людина завмерла в блаженстві.

Він пiзнав Її, бо бачив безліч разів на тій іконі, що висіла в кімнаті дочки, і навіть облачення було на Нiй те ж саме: пурпурове з зеленим.

«Богородиця!» – вимовив він …

Матір Бога Живого нечутно наблизилася, спокійно глянула на Ангелів, що стояли в найглибшiй повазі, обпекла поглядом бісів, а потім простягла руку душі.

Йдемо, чадо, – сказала Вона, і стільки глибокої краси було в Її голосі!

Душа подала свою долоню, не відриваючи очей від Лика Пресвятої Богородиці, і зробила крок.В ту ж мить прямо під її ногою раптом виник щабель, за ним – інший, і батько прочитав:

«Мати Бога Живого, спаси тата мого …»

Він здивовано ступив далі, ще далі, щаблі піднімалися вгору, і на кожному було написано:

«Пресвята Богородиця, спаси тата мого …»

Володарка Неба і Землі вела смиренну душу. Розлетілися Ангели. Зникли біси. Очистилося небесний простір. І тільки ступені горіли під ногами:

«Пресвята Богородиця, спаси тата мого …»

Вони були безмежний і піднімалися високо-високо: туди, куди сама душа ніколи не змогла б дійти …