Мою матіp не хвилює, що скоро я наpоджуватиму втpетє і моїй сім’ї доведеться тіснитися в однокімнатній кваpтирі. Недавно взагалі таке мені зaявила, що я мало не вuбухнула вiд злості!
“У шлюбі я вже понад 6 років. У нас з чоловіком уже є двоє дітей і живемо ми непогано. Єдина проблема – маленьке житло.
До весілля в такому малому приміщенні нам було навіть комфортно, але з появою на світ третьої дитини цього точно буде занадто мало. До слова, я зараз якраз вагітна. Наймолодший синочок якраз пішов у перший клас.
Першу вагітність я згадую з ностальгією. Тоді мені здавалося, що я більше ніколи не наважуся народжувати вдруге. Та з часом пам’ять стирає увесь негатив, а натомість залишаються виключно приємні моменти. Хоча насправді виховання дитини – це не лише щастя й радість, але відповідальність і шалені витрати.
Оскільки ми живемо в однокімнатній квартирі на околиці міста, у нас постійні проблеми з відсутністю особистого простору та незручним добиранням на роботу чи до батьків. Через відсутність часу й можливості няньчитися з двома малюками одночасно, ми почали залишати старшого сина у бабусі з дідусем.
Вони, до речі, мешкають в приватному домі. У них є своя територія навколо дому, а поруч невеликий парк. Замість того, щоб обмінятися з нами нерухомістю, батьки на старості літ вирішили насолодитися розкішним життям.
Я неодноразово натякала, що ми з чоловіком мріємо про заміський будинок, адже в ньому нам з дітьми буде надзвичайно комфортно. Та хіба мою матір це хвилює?
Вона не збирається відмовлятися від зустрічей зі своїми подругами та сніданками у власному саду! А це нічого, що я не маю куди дітися у чотирьох стінах з її онуками?
Як же мені не хочеться, аби моє третє немовля також страждало в однокімнатній квартирі, де немає спокою. Як ми усі разом там помістимося?
Але й свекри нічим не кращі. Вони продали автомобіль, а отримані кошти вирішили витратити на відпочинок. Уявляєте?
Могли б віддати їх своєму єдиному синові, у якого сім’я та вагітна дружина! Проте на їхню думку, нам мають допомагати мої батьки, бо вони заможніші.
Тепер сиджу і розумію, що допомоги немає від кого чекати. Усім ніби байдуже на мене та на моїх дітей. Хоч би спадщина якась, як в інших людей. Та де там. Ні гроша! Ще й ставлення нелюдське.
Що думаєте про ситуацію?
Як вчинили б на місці матері?”
Напишіть нам в коментарях у Facebook!
