«Можливо, якби я зміг відсунути завали, вони б вuжuли»: Ярослав Базилевич, сім’ю якого у Львові вбuла ракета, вперше розповів про трагедlю

Загибель дружини та доньок Ярослава Базилевича, які були вбиті у Львові російською гіперзвуковою ракетою, довела, що від війни немає безпечного місця. Глава родини вперше після трагедії дав інтерв’ю американській газеті The Washington Post.

«Серед купи уламків лежали каструля для запіканки, дощовик з візерунком полуниці»

Заздалегідь плануючи день народження, його дружина знала, що поїде до Парижу, тож доручила старшим донькам, Ярині та Дарині, щоб вони зробили свято особливим. Тим часом Ярослав роздумував, чи достатньо іменинниця Емілія доросла для мобільного телефону, який вона хотіла отримати в подарунок. Але не було ні торта, ні свята, ні телефону. Натомість Ярослав поїхав на Личаківський цвинтар, де поховав свою родину.

«Спогади про них змушують мене рухатися вперед, — сказав Ярослав у своєму першому інтерв’ю після удару 4 вересня. — Дуже важко бачити всю цю увагу і новини про нашу сім’ю, але це також важливо».

Тисячі мешканців Львову прийшли на похорон на цвинтар, де була вирита одна могила для чотирьох білих трун. Мер Львова назвав це «найстрашнішою річчю, яку я коли-небудь бачив у своєму житті». Президент Володимир Зеленський закликав, щоб «світ побачив цей жах і відреагував».

Дах будинку, де жила родина, проломило, внутрішні сходи зруйновані, периметр позначений попереджувальною стрічкою і патрулюється поліцією. На задньому дворі руйнування були ще більш вражаючими. На обгорілому дереві гойдався бюстгальтер. Серед купи уламків дерева та бетону лежали реліквії нормального життя: каструля для запіканки, дощовик з візерунком полуниці.

Ярослав звик до того, що його впізнають на вулиці. Він неодноразово повертався до їхнього будинку, щоб зібрати те, що можна було врятувати. Їхня квартира була наповнена хорошим білим вином, друзями і більше мистецтвом, ніж стіни могли вмістити. Творчість заохочувала Євгенія, яка працювала в цифровому маркетингу, а у вільний час викладала йогу, вивчала французьку, створювала ювелірні прикраси та змішувала парфуми.

«Коли Бог хоче зробити жінці комплімент, він дає їй доньку, — каже її давня подруга Уляна П’ятак. — У неї було три доньки. Вона завжди була такою щасливою бути їхньою мамою».

Ярина, старша, була вільною духом, займалася скелелазінням і подорожувала, одного разу везла маму і сестер на відпочинок в Італію більше десяти годин. Вона була програмним менеджером у львівській культурній ініціативі, а також працювала в ІТ. У вільний час вона вчила Дарину водити машину.

Дарина була більш стриманою. Вона засвоїла розповіді своєї родини про радянську агресію. Її предки пережили Голодомор, а прапрадід був страчений радянськими солдатами. Вона написала в академічній роботі, як ці історії «допомогли мені згадати, хто я є насправді». Вона отримала бажану стипендію на вивчення української культури в Українському католицькому університеті у Львові, де також брала уроки акторської майстерності.

А потім з’явилася Емілія. Весела та відверта дівчинка любила співати, особливо Dancing Queen гурту ABBA. Вона вивчила англійську, дивлячись мультфільми, і стала настільки вільно розмовляти, що її батько іноді не розумів, що вона говорить. Їхнє життя не було ідеальним, але вони мали одне одного, і для Ярослава цього було достатньо.

Напередодні ввечері Євгенія повела Емілію на прогулянку, а Ярослав втішав Дарину. Вона хвилювалася перед другим курсом в університеті, хотіла чогось досягти, але не знала як. Коли Емілія повернулася, Ярослав допоміг їй з домашнім завданням з математики та української мови. Вона щойно пішла до другого класу. Ярина поверталася додому пізно. По вівторках вона зазвичай дивилася фільми у подруги. Коли світанок розітнув горизонт, завила сирена повітряної тривоги. Євгенія схопила їхній аварійний рюкзак з документами з шафи біля входу в квартиру. Зазвичай вони ховалися в коридорі за вхідними дверима, в безпеці від літаючих уламків.

Вона вийшла з квартири разом з дівчатами. Пролунав вибух — оглушливо близько.

Ярослав все ще був у квартирі, коли задзвонив телефон. Євгенія спускалась з дівчатами сходами будівлі на нижній поверх задля безпеки. Дзвінок раптово обірвався. Ракета влучила. Сходи зім’яло, придавивши сімох людей

«Ми почали витягувати великі кам’яні плити»

Дезорієнтований, з уламками в очах, Ярослав шукав свій мобільний телефон, вибитий з руки. Він був босий. Було темно, в повітрі висіла пилюка. Йому потрібно було передзвонити Євгенії. Він підійшов до передньої частини квартири, дивлячись у мансардне вікно їхньої спальні. Прибули пожежники і поліція. Також приїхали його сестра і зять, які жили в чотирьох хвилинах ходьби. Він кричав, що його діти під завалами. Рятувальники увімкнули гідравлічний підйомник і спустили Ярослава на тротуар. На той час зібрався натовп.

Рятувальники прокопали зруйновані сходи. Фотографи, які були на місці події, зафіксували порожній погляд Ярослава, коли він намагався допомогти.

«Спочатку ми знайшли одну дівчину, — розповів його зять Ярослав Філевич. — Тільки по пасмах її волосся я зрозумів, що це моя похресниця Дарина. А потім ми почали витягувати більші кам’яні плити».

Її батька довелося відтягувати.

«Я до останнього сподівався, що вони врятувалися, — каже Ярослав. — Можливо, якби вони залишилися в коридорі, цієї трагедії не сталося б. Можливо, якби я зміг відсунути їх убік. Можливо, якби я зміг відсунути завали, вони могли б вижити».