“Сьогодні ночуємо в церкві, а завтра будемо думати”. Особистий досвід біженки в Європі

Киянка поділилася своєю історією втечі від війни

Українці, які проживають досвід біженства, усвідомлюють те, що сталося з ними через тижні життя в безпечному місці.

А коли почуття “розморожуються”, біженці починають розповідати, як їм було залишати свою країну і дім.

Своєю історією пошуку прихистку в іншій країні поділилася українка Олена Єгорова, яка до війни працювала у сфері туризму, розповідає TRAVEL РБК-Україна з посиланням на її сторінку в Facebook.

Перші дні: речі в пакетах з “Сільпо” і порожні магазини по дорозі

Киянка з дітьми і собакою перейшла кордон з Молдовою 8 березня. Пішки, з однією валізою, у якої відірвалася ручка, спортивною сумкою “з паралельного життя” для “Спортлайфа” і “безглуздими” речами в пакетах з супермаркетів.

“Скласти речі в щось більш зручне для поїздок і проаналізувати багаж не було ні можливості, ні часу. Наприклад, у нас весь набір My little pony, в які дочка з років 6 не грає, “але треееба”, і арома-свічка”, – описує вона набір речей, з якими покидала свій будинок.

Фото: “Життя” більшості біженців вмістилося у валізу (gettyimages.com)

По дорозі до кордону Олена майже в кожній торговій точці намагалася роздобути хоч ібупрофен, хоч вермішель швидкого приготування, або сигарети.

“У перші дні війни неможливо було нічого купити. І той страх, що є гроші, а купити за них вже нічого, і несподіване щастя одного разу заволодіти сосисками, які завалилися за прилавок – диктували закупитися хоч чимось”, – описує вона паніку з початку війни.

Такі спроби щось докупити вона робила по дорозі від передмістя Києва до Болграда в Одеській області.

“Продавщиці дивилися як на божевільну: давно нічого немає. Давно. Це 8-9-10 день війни. А здавалося, ніби півжиття минуло”, – описує вона свої почуття.

“Обережно, міни” – страшна дорога від війни

“Їдемо. Страшно потрапити під обстріл. Спочатку пробка перед черговим блок-постом і вертольоти без розпізнавальних знаків,

“Відстебніть ремені і в кювет, якщо що” – кажу дітям. Але вони пролетіли повз”, – згадує вона страшні моменти.

Фото: Українські біженці на кордоні з Угорщиною (gettyimages.com)

За довгим затором і поворотом на Вінницю з такою ж довгою тягучкою – порожня Одеська траса і безкраї поля з написом на узбіччі “Обережно! Міни”.

“Хотіла сказати, що залишати все: місто, квартиру, речі, затишок, минуле безжально зламане в одну мить життя – до розриву серця боляче. І ти не думаєш про це. І вмовляєш себе, що повернешся, і все налагодиш, і все виправиш, і розкладеш по поличках. Як раніше. Думок, що “як раніше, вже не буде” – не допускаєш. Заперечення в чистому вигляді”, – описує Олена свій досвід, який співзвучний з почуттями більшості втікачів від війни.

“Шапка – теж мій дім, буквально, мій дах”

Минають дні, тижні, місяць, ще один – повільно, як тягуча жуйка на розпеченому асфальті під сонцем. І приходить розуміння, що дім – це ті, хто зараз з тобою, пише вона.

“Що твого особистого фізичного будинку зараз немає і не буде. Якщо є дах, стіни і все, що стосується поняття “дім”, то все одно він тимчасовий і чужий.

На нашому шляху були різні “доми”: вокзал, апартаменти, будинки волонтерів, барак для біженців, притулок, церква, готель, монастир, квартира знайомих. Все змінювалося, крім тих, хто поруч”, – перераховує Олена Єгорова.

Доводилося кудись їхати, бігти, стояти в касах за безкоштовними квитками по 5 годин, а коли вони закінчувалися, приходити в інший день і знову стояти в черзі.

“Їдеш 22 години в поїзді без зупинок з приреченими українцями. Їдеш 2 доби в бусику з втомленими волонтерами. Їдеш 16 годин в автобусі зі співаючими болгарами. Кожен раз приїжджаєш в інше місто, заповнюєш купу папірців, тобі пояснюють, як всім важко, всім-всім, хіба тільки у тебе проблеми? Звичайно, ні. Вони у всіх”, – описує вона дорогу.

Фото: Пункт тимчасового розміщення біженців (gettyimages.com)

Потім у бараку, що протікає від дощу, на 25 осіб без туалету і душу дорікнуть у невдячності і порівняють з сирійцем. І нагадають, що з тваринами не беруть, тому пощастило, що пустили.

“Але особливих емоцій це не викликає. Все як в тумані. Сусіди заспокоюють такими ж безликими фразами, в які самі не вірять: “Так, всім важко, що поробиш – прорвемося”. “Все буде добре. Я сподіваюся”.

Олена погоджувалася, щоб не мовчати: “Звичайно, так”, і утикалася в маківку Мікі, і обіймала промоклих під дощем дітей.

“Сьогодні ми ночуємо в церкві, а завтра будемо думати. Висушити б речі і випити чаю. Я натягую шапку – так я спала з першого дня війни, після того, як над нами просвистіла ракета. І шапка теж мій дім, буквально мій дах. Діти сплять, собака сопе під боком. Всі поруч. Значить, ми вдома. Хоч і тимчасово”, – ділиться вона.