Сотнікова Катерина: Всім доброго часу добu. Я не публічна людuна, той пост-прощання це вперше, колu я щось напuсала і показала фотографію Юрочкu

Всім доброго доби.

Я не публічна людина, та пост-прощання це вперше, коли я щось написала і показала фотографію Юрочки.

Юра народився у Запоріжжі, де до відомих подій у країні ми щасливо жили всією родиною. Далі вимушено змінювалися міста, країни. А навесні цього року я із сином приїхала до міста Рівного.

Так склалося, що у появі на світ мого зайчика брала участь велика кількість людей. Лікарі, рідні та близькі максимально допомагали, та й усе моє оточення підтримувало нас.

Тому, як би складно мені зараз не було писати, я постараюся.

Сподіваюся і вірю, що моя розповідь розширить розуміння того, що відбувається, та подарує шанс на життя ще більшій кількості людей.

03.07.2023 р. з моїм Юрочком сталася біда, зла доля і моє вселенське горе.

У мого здорового життєрадісного синочка під час пробудження після денного сну стався спонтанний крововилив у головний мозок. Не було провісників, падінь, ударів головою чи будь-якої іншої причини. На жаль, таке буває, вже нема кого звинувачувати, випадок на мільйон, і він стався саме з моїм сином. Внутрішньомозковий крововилив у стовбур головного мозку… з усіма наслідками. Мої колеги зрозуміють, діагноз не розписуватиму.

СКТ було проведено найближчої години. Коли мені оголосили результати, мій шок та жах я не забуду ніколи.
Я все зрозуміла… як лікар, але не могла прийняти… як матір. Саме як мати я почала боротися за життя свого єдиного сина, шукати шляхи порятунку, транспортування, вірила та хапалася за всі примарні шанси. За кілька днів моя свідомість почала приймати реальність. А ця сама реальність за роки роботи в реанімації мені дуже близька і зрозуміла.

Є неминучість, я знаю, як вона виглядає. Смерть мозку. Це лише справа часу. Що відбувається далі з тілом, точно бачила не раз.
Але існує альтернатива, далеко не популярна, не освітлена в нашій країні, для більшості за межею розуміння та сприйняття.
Трансплантація. Донорство.

Безумовно, я знала, що ці операції проводяться в Україні, але на рахунок донорів-дітей була не в курсі. Мого сина вже не врятувати, я це нарешті усвідомила. І розуміла, що є шанс урятувати когось іншого.
Ця думка твердо оселилася у моїй голові. І виникла мета її здійснити.
Популяризація донорства дуже слабка нашій країні. Юра майже одразу опинився у глибокій комі, «без перспектив на життя» з медичного погляду.

Тепер відключаємо почуття. За логікою, має бути база, куди вносяться такі люди, а далі б пішли етапи роботи координаторів у трансплантології. Адже родичі пацієнта це здебільшого прості люди, яким треба доступно і зрозуміло пояснити результати подій. Але в Україні поки що з цим все складно…
У нашому випадку я сама була ініціатором, попросила допомоги колег у пошуках варіантів, куди можна звернутися. Збоку виглядає божевіллям та дикістю. Але так склалося, що я не лише мати, а ще й лікар. І моє розуміння того, що відбувається, набагато ширше, ніж у людей далеких від медицини.

У здійсненні задуманого допомогло та взяло участь стільки людей, що боюся навіть починати писати список, щоб нікого не проґавити.

Усі організаційні моменти та транспортування вирішувалися Рівненською обласною дитячою лікарнею та Інститутом серця у Києві. Кожному, хто брав участь у цих подіях, моя щира подяка.

І так ми у Києві, в Інституті серця України. Мій маленький герой витримав дорогу.

Постановка діагнозу «смерть мозку» це не так швидко і просто, як здається. Тільки після великих обстежень, констатації та вирішення всіх юридичних аспектів дозволено роботу трансплантологів.
Далі писати мені дуже боляче, але я намагатимусь якось зібрати думки.

Нашого синочка проводжав в операційну весь персонал. Крізь свої я бачила їх сльози. Дякую вам за розуміння та підтримку. Ви Люди та Лікарі з великої літери, і тільки так!
Борисе Михайловичу Тодурову, Ви робите великі справи, а Вашою командою лікарів можна тільки пишатися. Серце Юра, що б’ється, в грудях Соломії тому доказ.
Я чекала до глибокої ночі результату операції. Коли мені сказали, що серце б’ється в іншій дитині, я вперше щиро посміхнулася. Серце мого сина б’ється!

Пізніше я дізналася про врятованих хлопчиків з клініки «Охматдит». Рада, що хоч у цих дітей буде шанс на здорове життя.

Зранку я побачила Соломію, слухала серце. Морально я до цього була готова. А ось коли вона відразу прокинулася і покликала маму, я розгубилася. Ось і є та грань «смерть дає життя». Мені полегшало.

Моя втрата непоправна. Тоді в понеділок увечері 3 липня мій світ впав і ніколи не стане колишнім. Але я вірю та сподіваюся, що 9 липня відродився світ у цих трьох дітей.

А тепер щодо мого «Я», яке постійно звучить у всій цій історії. Ось це «Я» складається з двох половинок: Каті та Михайла, і тільки так! Ми давно стали одним цілим. Мій чоловік це мій захист, стіна та підтримка. Ні разу він не засумнівався в моїх намірах та рішеннях, повністю довіряв моїм медичним знанням та досвіду. І кожна наша дія була разом обдумана та узгоджена. Його сила духу – це моя опора. Він неймовірний чоловік, коханий чоловік та тато. Без його підтримки не було б цих подій, у мене просто не вистачило б сил.

Мої близькі та рідні люди, ті, хто поруч і ті, хто волею долі за тисячі кілометрів, я також ціную вашу підтримку та дякую за допомогу!
Усім миру та добра.
Тільки ми самі робимо світ кращим.