«Я любила її як могла»: донька найстаршої породіллі Аня Підвербна приголомшила своїми зізнаннями

15-річна донька найстаршої породіллі України Підвербної розповіла невідомі подробиці життя з 80-річною мамою та про те, за яких обставин перелякалась найбільше.

За три місяці, у листопаді, мине рік, як в Україні померла найстарша породілля — 80-річна Валентина Підвербна. Вона стала відомою і в нашій країні, і поза її межами після того, як народила дівчинку за допомогою штучного запліднення у віці 65 років.

Як склалася доля, тепер вже 15-річної Анни Підвербної, котра з 2024 року мешкає у Чернігові з опікункою, як саме згадує життя з мамою, про що мріє та чого боялась найбільше — про це Анна Підвербна у присутності своєї опікунки розповіла в інтерв’ю для ТСН.ua.

Нещодавно Аня склала іспити до музичного коледжу, оскільки не виключає, що її життя буде пов’язано з музикою.

Аня, у Вас і яскрава, і непроста доля одночасно. Про що Вам хотілось би забути назавжди, а що хотілось би повторити?

Я б хотіла забути про події 19 липня 2021 року. У мами напередодні стався інсульт. Я тоді начиталась медичної інформації і зрозуміла, що щось не так. Я її повела до поліклініки, там їй перевірили тиск та сказали: «Жінко, у вас інсульт». Викликали «швидку». Мені тоді стало страшно. Ця подія мене настільки травмувала, що я не уявляла, як я буду без мами… Звісно, мене оточували інші люди — однокласники, вчителі, знайомі, але мама посідала головне місце у моєму житті. Я не знала, що робити. Я дуже перелякалась тоді, мені було дуже страшно. Напевно, я плакала тоді. Потім мені стало ще страшніше — мама не розмовляла. Я плакала ще через те, що напередодні ми з нею дуже сильно посварились, і я сказала їй про те, що краще її б не було. Після цього випадку я прокидалась вночі та прислуховувалась до її дихання — я переймалася за її життя.

А повторити хотілось би напевно, поїздку до Будапешту, яка у мене була у 2024 році. Це було «вау-вау».

На Вашу думку, можливо, які помилки робила Ваша мама Валентина Підвербна та за що Ви їй вдячні?

Вона нікому не довіряла, дуже часто порушувала мої особисті кордони. Коли було мені 7 днів, то не треба було годувати мене борщем! А вдячна я їй за те, що вона дала мені трохи мудрості та цікавий досвід. Те, що дала мені життя — це зрозуміло. Сказати, що дякую за життя — це якось банально. Я любила її як могла.

Аня, як на вашу родину реагували оточуючі, однокласники? Чи відчували Ви підтримку чи навпаки було десь некомфортно?

По-перше, було дуже сильно некомфортно, хоча я іноді не розуміла чому. Мої однокласники реагували на мою маму як на якусь дивну жінку. Напевно, деякі люди не вірили, що це моя мама.

Аня, Ви певний час перебували у дитячому реабілітаційному центрі. Як згадуєте той період?

У мене не було телефону, у мене не було друзів, з якими я могла би спілкуватись.

Яким був найщасливіший випадок для Вас за 15 років?

Коли мене забрали з реабілітаційного центру. Але про перебування там можу сказати, що там було класно.

Чи сниться Вам Ваша мама?

Снилась разів зо два. Пам’ятаю один сон — як вона сказала, що насправді не померла.

Якою Ви себе бачите дорослою, чи бачите себе публічною людиною?

Можливо, я піду здобувати вищу музикальну освіту, можливо, в іншу сферу. Також я хочу, щоб дівчата, з якими я дружу — щоб у них все було добре. Чи бачу я себе публічною? З однієї сторони, це набридає. Але Бог дав мені таку роль — народитись у незвичайній родині, тому я маю розповісти про своє життя.

Звичайно, у публічності є свої плюси. Звичайною дівчиною я вже стати не зможу, це не змінити. Але у спілкуванні з друзями я звичайна дівчина.

Чому вирішили займатись саме музикою?

З самого дитинства, як тільки я пішла до школи, а можливо і раніше, то хотіла мати справу із музикою. Коли я була маленькою, йдеться про перший, другий, третій, четвертий класи, коли ми йшли повз коледж, де я буду тепер навчатися, мені було цікаво, а що там «дудить». Згодом Олена (Олена Ятченко, опікунка Ані Підвербної — Ред.) вмовила мою маму (жінки були поверхнево знайомі — Ред.), щоб я займалася музикою. Коли я стала жити з Оленою, ми разом вирішили, що варто вступити до музичного коледжу. Я готувалася, склала два іспити. Я вважаю, що музика — це мій шанс проявити себе, але я не хочу стати відомою музиканткою. Хочу здобути вищу освіту, класно грати, кайфувати від цього і дуже сподіваюсь, що у мене все вийде.