“Носик більше татів”: дружина полеглого воїна народила доньку через 3 роки після його загибелі

Увесь світ дізнався про дивовижну історію з Умані: Ольга Черниш народила доньку Анастасію через 3 роки після загибелі чоловіка-воїна завдяки ЕКЗ та його постмортальній заяві.

Донька народилася через 3 роки після смерті свого батька. Військовослужбовець Сергій Черниш понад усе мріяв про первістка. Ідучи на фронт, він сказав дружині, що його головне завдання — захищати Україну, а її ціль — завагітніти та народити йому дитину.

Ще за життя Сергій зробив кріозаморозку свого генетичного матеріалу та залишив постмортальну заяву — офіційний заповіт на біологічний матеріал. Його дружина Ольга два з половиною роки невтомно намагалася завагітніти за допомогою сучасних репродуктивних технологій.

І на чергову річницю загибелі коханого Ольга принесла до його меморіалу тест із двома смужками. А до День пам’яті загиблих захисників України вона прийшла до портрета чоловіка вже разом із новонародженою донечкою Анастасією.

Про це йдеться у сюжеті кореспондентки ТСН Ірини Маркевич.

Заповіт із минулого та шлях крізь окупацію

«Носик більше татів, очі теж… А підборіддя й губи — мої. Досі це для мене як сон: невже це відбувається зі мною, невже вона в мене точно є?» — Ольга не може намилуватися своєю донечкою й постійно її торкається.

Маленькій Насті виповнився рівно місяць від народження. У цей світ дівчинка прийшла через 3 роки та 2 місяці після смерті свого тата — військового Сергія Черниша. Чоловік залишив для майбутньої дитини відеоповідомлення, записане ще тоді, коли не знав ані її статі, ані дати народження: «Матиму доньку чи сина — щаслива буде родина!».

До повномасштабного вторгнення подружжя мешкало в Херсоні. Разом Сергій та Ольга були вже кілька років, коли у 2021-му розпочали підготовку до екстракорпорального запліднення (ЕКЗ). Проте війна та окупація поставили всі мрії на паузу.

Щойно пара змогла вирватися з окупованого міста до Умані, Сергій одразу пішов до військкомату. Спочатку служив у роті охорони, а згодом вирушив на Донеччину.

«Коли його вперше відправляли на Донбас, він мене заспокоював: “Усе буде добре, я ще головну ціль не виконав, у мене ще дитина не народилася!”. І після того в нього постійно проскакувало: “Пам’ятай про ціль!» — пригадує Ольга Черниш.

Вона не просто пам’ятала — Оля діяла. Проходила численні обстеження, виснажливу гормональну терапію та хірургічні втручання. Спроб завагітніти було так багато, що вона й сама збилася з рахунку.

«Скільки разів ми починали підготовку? Я збилася десь на 12-му разі… Півтора десятка — це точно! Підготовка, підготовка… Ти вже розраховуєш, коли буде перенос ембріона, хто дитина буде за гороскопом. І тут знову кажуть: “Ні”. Психологічно це було надзвичайно важко щоразу», — ділиться жінка.

Оскільки Сергій постійно перебував на передовій, він вирішив заморозити свій біологічний матеріал. Для українських військовослужбовців ця процедура та подальше зберігання клітин є безкоштовними.

«Коли ми обговорювали це в кабінеті юристів, вони запитали: “Ви знаєте, що таке постмортальна заява?”. Я не знала. Вона пояснює — і ми з нею ридаємо! Це заява про те, що в разі смерті всі довіреності втрачають силу, а це ніби заповіт на біологічний матеріал, який дає повне право дружині ним розпоряджатися. За кілька днів Сергій вирвався з частини й зробив цю заяву. Ніхто й гадки не мав, що вона знадобиться, це була скоріше формальність», — розповідає вдова.

Розглядаючи його особисті речі з фронту, Оля згадує: чоловік наполягав, що навіть у разі найгіршого він хотів би продовження їхнього роду: «Ти маєш бути сильною. Я можу загинути, але ти пам’ятай про ціль!».

Загибель чоловіка, боротьба та єдиний ембріон №4

Про те, що Сергій загинув на фронті, Ольга дізналася 17 травня 2023 року. За тиждень чоловіка привезли у закритій труні. Проте Ольга знайшла в собі сили й попросила відкрити її: «Мені треба було впевнитися, кого я ховаю. Це дало мені усвідомити: все, це він, його більше немає».

Одразу після похорону, наступного ж дня, Оля написала своєму репродуктологу.

«Сергія поховали 23 травня. Я повернулася в Умань, скинула лікарю копію постмортальної заяви і написала, що ми йдемо далі. І вже 25 травня ми вступили в новий протокол», — пригадує Ольга.

Та спроба знову виявилася невдалою. Оглядаючись назад, Ольга розуміє, що це було зроблено від дикого розпачу та болю — треба було дати собі час оговтатися. Лікарі-репродуктологи та психологи радять зачекати хоча б рік після загибелі партнера перед початком штучного запліднення.

«На той момент здається, що це як на крилах лелеки повернути коханого, реінкарнація… Психіка працює геть інакше. Десь за пів року ти вже дивишся на це по-іншому: це шанс стати мамою, це окреме нове життя», — розмірковує жінка.

Вдалою виявилася спроба лише через 2 з половиною роки після смерті Сергія. Хоча й тоді лікарі приголомшили невтішним висновком: усі 4 ембріони, які вдалося створити, мають генетичні поламки, і жодного з них не можна підсаджувати в утробу.

Проте Ольга пішла на консультацію до відомого генетика, розповівши про останній заповіт Сергія та свою головну ціль.

«При інших обставинах я б сказав “ні” — вони всі непридатні. Але він показав на ембріон №4: “Це дівчинка. Вона або взагалі не імплантується, або зможе скоригуватися в утробі”», — передає слова генетика Ольга.

Ембріон №4 — це і є маленька Анастасія. Під час вагітності генетичні поламки не підтвердилися. Втім, самі місяці виношування були настільки складними, що Ольга показує сотні використаних шприців — усі ці ін’єкції вона щодня робила собі сама, аби зберегти життя дитини.

Тест на вагітність із двома довгоочікуваними смужками до меморіалу чоловіка вона понесла не одразу: «До останнього, поки вона не народилася, ніхто не розслаблявся, бо були дуже високі акушерські ризики».

«Ціль виконана»: нова мета Ольги

Настя народилася 28 липня повністю здоровою дівчинкою. «Ціль виконана!» — із полегшенням каже мама.

Малюк ще зовсім крихітний, але вже схожий на обох батьків: «Очі в неї 100% будуть сіро-зелені — і в мене, і в Сергія однакові очі».

Ольга обов’язково розповість донечці їхню дивовижну історію з татом: як сильно він чекав на неї та як із минулого відправляв зворушливі повідомлення в майбутнє.

А поки Оля загортає Настю у теплий конверт, щоб показати їй два найважливіших місця в Умані.

Сергій похований на рідній Херсонщині. І хоча селище Станіслав деокуповане, воно залишається прифронтовим, і потрапити туди на цвинтар наразі вкрай складно та небезпечно. Тому Оля попросила місцеву владу, аби портрет Сергія розмістили на Алеї героїв в Умані — щоб можна було прийти, поговорити з ним та привести сюди донечку.

На День Незалежності України вони з Настею вже приносили сюди два букети квітів: « Вона клала два букети: маленький жовто-блакитний від себе, і великий із соняшниками — від мене».

Ще одне місце, більш камерне — меморіал загиблим біля ТЦК в Умані, звідки Сергій вирушав на війну. Коли серед сотень облич на меморіалі з’являється портрет коханого, Оля відхиляє конверт і тихо шепоче: «Це тато… Ціль виконана!».

Після смерті чоловіка Ольга залишилася зовсім одна: батьки давно померли, близьких родичів немає. Настя для неї — єдина рідна людина на всій землі. Тепер для них двох, за сотні кілометрів від рідного Херсона, треба збудувати нове життя та власну домівку. І це — її нова головна ціль.