“Віpа пила на кухні чай, коли у двеpі пoдзвонили. – Віpа, вибач, що так пiзно, – знiяковіло пpомовила сусідка. – Обід на завтра готую, а…”

“Віра пила на кухні чай, коли у двері подзвонили.

– Віра, вибач, що так пізно, – зніяковіло промовила сусідка. – Обід на завтра готую, а сіль закінчилася. Виручи…

– Проходь … Зараз … А ти чого проти ночі готування затіяла? Дня не вистачає?

– Не вистачає …, – Ліда втомлено опустилася на табурет. – Я навіть не помічаю, як він пролітає. Ти ж знаєш – у мене онуки… Вони такі перебірливі, не все їдять. Треба повозитись, щоб кожному догодити. А це можна зробити лише коли вони сплять. Рухливі дуже: тільки встигай дивитися! Воно й зрозуміло: одному – три, другому – п’ять…

– Вибач, але у твоїх онуків батьки є. Чому мати сама їм не готує?

– Та ти що? Їй же вранці працювати. Цілий день серед людей. Втомлюється дуже.

– А її чоловік?

– Ти жартуєш, так? Де ти бачила, щоби чоловік готував на всю родину?

– Мій готує. Не завжди, звичайно, але, якщо потрібно, цілком справляється.

– Ні. Зять навіть яєчню сам не посмажить. Та й не чоловіча це справа.

– Все ясно. Вони дітей народили, тепер працюють. А ти за всіх відбуваєшся…

– Ну а як? Повинен хтось будинком займатися. І потім – мені ці турботи тільки на радість.

– На радість? – Віра подивилася на сусідку з жалем. – Ти давно на себе в дзеркало дивилася? Давно у відпустку їздила? Давно відпочивала? Скільки тебе не бачу: ти – то з сумками непідйомними, то з дітьми у дворі. Ні, я розумію: онуки – це святе. І дітям треба помагати. Але саме помагати. Розумієш? А не самій онуків вирощувати.

– Тобі легко говорити, твоя внучка вже студентка…

– Так. Але коли вона народилася, я саме допомагала дочці, а не брала на себе всю турботу про дитину. Вона і декрет повністю відбула вдома, і потім справлялася самостійно.

– Звичайно, вона ж окремо живе, а моя чоловіка додому привела. Куди я від них подінусь?

– Хай би винаймали квартиру…

– Ти що? Це ж такі гроші!

– Ну, знаєш, це їхня турбота. Вони ж дорослі люди. Повинні себе забезпечувати. І свої проблеми вирішувати не за рахунок літньої матері.

– Так вони й забезпечують. А проблеми… Хіба ж діти – це проблема? Я онуків дуже люблю.

– Звичайно, любиш. Хто ж онуків не любить? Тільки ти, Лідо, скоро загнешся від такого навантаження. Адже не дівчинка вже. А твоя дочка – здорова, молода жінка, ні про що не думає. Працює вона… Ми всі працювали. І дітей виховували…

– Час інший був…

– До чого тут час? Тут річ у людях. Не шкодує тебе донька. Зовсім. Вибач, що так говорю.

– Чого там… Ти, Віра, як завжди, маєш рацію. Я й справді сильно втомлююся. Інколи навіть мрію: от з’їхали б вони всі, дали б мені спокій… А потім так соромно стає. Наче я своїх онуків не люблю.

– Настане час – з’їдуть. А поки скажи доньці, що тобі важко, нагадай їй, скільки тобі років. Нехай вона візьме на себе хоч якусь частину домашньої роботи. Повинна вона зрозуміти…

– Не зрозуміє, – зітхнула Ліда, – я для неї – просто мама. А мама, як відомо, не втомлюється.

– Ніколи не подобалася ця приказка, – Віра навіть скривилася, – а не зрозуміє – дій кардинально.

– Це як?

– Роби так, як вона від тебе не чекає. У розумних межах, звісно.

– Не розумію…

– Ну наприклад. Завтра вранці скажи, що післязавтра їдеш. Є куди поїхати?

– У сестри сто років не була…

– Ось! До сестри їдеш. На тиждень.

– Дочка сварку влаштує …

– І нехай. А ти посміхнись і додай, мовляв, якщо буде сваритися, ти поїдеш на місяць. І найголовніше – так і зроби.

– А як же вони? А робота?

– Нехай викручуються. Садком для дітей переймаються, няню знайдуть, ще якось. Нехай виконують батьківські обов’язки. Як усі нормальні люди.

– Я так не зможу.

– Треба змогти. Інакше так і будуть на тобі їздити… Стривай, хтось у двері дзвонить… Я зараз…

– Це, мабуть, мої…

– Сиди. Я сама…, а ти слухай, – Віра рішуче вийшла з кухні…

Вона відчинила двері. На порозі була дочка Ліди.

– Тітко Віро, мамо у вас? – невдоволено спитала вона.

– У мене. А що таке?

– Пішла за сіллю і зникла на цілу годину! Скільки можна?! Там Дмитрик прокинувся, вередує. Скажіть їй, хай іде додому.

– І не подумаю.

– Що?! – здивувалася молода жінка.

– Ми з твоєю мамою фільм дивимось. Не залишати ж на найцікавішому місці.

– Фільм?! – очі гості округлилися від здивування та обурення.

– Ну так. Ще одна серія попереду. Так що ти там якось сама сина заспокой.

– Але ж мені завтра на роботу!

– І що? Це чий син? Твій? Ось і займайся, – твердо сказала Віра і зачинила двері.

Ліда зустріла її закидом:

– Навіщо ти так? Адже їй і правда на роботу. Піду я. Дмитрик там… Не можу я…

– Сиди. Зараз чай питимемо. Нехай твоя дочка згадає, що вона не лише офісний працівник, а й чиясь мама.

– Жорстока ти, Віро…

– Ні, Лідо, я не жорстока. А ось ти надто добра. Ти хоч розумієш, що своїми діями завдаєш шкоди і дочкам, і онукам? І навіть зятю…

– Я?!

– Ну звичайно. У кожного з них своя роль у сім’ї. А ти не даєш їм грати свої ролі. Вони ж так нічого не навчаться. А потім що? Ти ж не вічна. Як твоя дочка спілкуватиметься з синами? Як її чоловік зрозуміє, що жінці треба допомагати? Як онуки ставитимуться до батьків? От і подумай… А то виходить історія про добрі наміри…

– Так …, – Ліда, і справді, задумалася, – знаєш, я, мабуть, і справді, до сестри з’їжджу. Так скучила… Тільки попереджу доньку за тиждень до від’їзду. Бо за добу – це надто.

– Дивись сама. Рада, що ти мене почула.

За тиждень Ліда поїхала до сестри. Старшого онука взяла з собою, молодшого залишила з батьками. Переживала, що з двома вони не впораються.

Лише довго погостювати на батьківщині Ліда не змогла: зателефонувала донька, сказала, що злягла, занедужала.

Бабуся підхопилася і помчала додому. Тієї ж секунди …

Дочка із зятем не очікували такої миттєвої реакції. Думали, що мати приїде за день, два…

Словом, коли Ліда ближче до ночі приїхала додому, маленький Дмитрик спав вдома… один…

Батьки прийшли майже о третій годині ночі!

Побачивши матір, вони навіть не зніяковіли.

– Як ви могли залишити Дмитрика одного? Він маленький! – Бабуся не приховувала сліз від обурення.

– Ну ти ж покинула, – незворушно відповіла дочка, – а нам… Ми теж маємо право на відпочинок. І потім: він же спав…

Ліда здивовано дивилася на дочку і думала: “Права була Віра, ох як права”…”

А ви теж вважаєте що Ліда права?

Напишіть нам в коментарях у Facebook, що ви про це думаєте!